Дуже часто кожен з нас чув такий термін, як «інвалід», який підкреслював безпорадність особи. Але інвалідність це насамперед обмеження активності людини та перешкоди щодо можливої участі її в житті суспільства.
Звертаючись до особи з певними обмеженнями доречно вимовляти «людина з інвалідністю». Цей термін вперше використано в Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю.
На сьогоднішній час в України розрізняють три групи інвалідності: І, ІІ та ІІІ. Настання інвалідності у людини може трапитись через певні причини. А саме: інвалідність при народженні або з дитинства; загальне захворювання; трудове каліцтво; професійне захворювання; каліцтво внаслідок нещасного випадку; каліцтво та/або захворювання, набуте при виконанні обов’язків військової служби. Нажаль остання причина на сьогоднішній час трапляється дедалі більше і більше через зухвале вторгнення російських загарбників до України.
Та при настанні інвалідності в нашій державі призначають пенсії, встановлюють інші види соціального захисту й пільги. На цьому життя не зупиняється, багато хто прагне та бажає далі працювати та продовжувати бути корисним в житті суспільства.
Так, права «людини з інвалідністю» в нашій державі гарантуються та регулюються Конвенцією про права інвалідів, Кодексом законів про працю України, законами України «Про відпустки», «Про охорону праці», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я осіб з інвалідністю.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону праці», підприємства, які використовують працю осіб з інвалідністю, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
Згідно з чинним законодавством особі з інвалідністю гарантовано:
– при прийнятті на роботу не встановлюється випробування особі з інвалідністю, направленою на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи (ст. 26 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України));
– при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації надається особам з інвалідністю внаслідок війни, працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання (ст. 42 КЗпП України);
– робота у нічний час та залучення до надурочних робіт осіб з інвалідністю допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 55, 63 КЗпП України, ст. 12 Закону України «Про охорону праці»);
– у випадках, передбачених законодавством, на роботодавця покладається обов’язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці (ст. 172 КЗпП України);
– право на щорічну основну відпустку особам з інвалідністю I і II груп тривалістю 30 календарних днів, а особам з інвалідністю III групи – 26 календарних днів; право на відпустку без збереження заробітної плати в обов’язковому порядку особам з інвалідністю III групи – тривалістю до 30 календарних днів щорічно та особам з інвалідністю I та II груп – тривалістю до 60 календарних днів щорічно (ст. 6, 25 Закону України «Про відпустки).
За порушення прав людини з інвалідністю передбачено адміністративну, фінансову та кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.
Отже, держава піклується про кожного свого громадянина, бо це є основна складова діяльності країни щодо забезпечення прав і можливостей тих хто її потребує.
Матеріал підготовлений за інформацією Східного міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці